Як розмовляли в Києві тисячу років тому?


  • Administrators

    ЯК РОЗМОВЛЯЛИ В КИЄВІ ТИСЯЧУ РОКІВ ТОМУ?

    Початки Київської Русі

    Початки Київської Русі губляться в стародавній історії. Найчастіше виникнення цієї держави відносять до 882 року, коли новгородський князь Олег захопив Київ і проголосив його “матір’ю міст руських”, об’єднавши новгородську землю з київською. Однак немає сумніву, що Київське князівство існувало задовго до цієї дати, а вбиті Олегом київські князі – Аскольд і Дір – представляли, за деякими припущеннями, правлячу династію, котру започаткував іще князь Кий. Та й плем’я під назвою “русь” було відоме задовго до 882 року (вперше воно згадується в сирійському документі VІ століття нової ери).

    Як мова, так і письмо Київської Русі ще досі приховують від дослідників багато загадок. У часи після прийняття християнства (988 рік) були відомі два типи письма – кирилиця (від імені одного з перших слов’янських культурних діячів – Костянтина Філософа, в чернецтві Кирила) і глаголиця (від давньослов’янського “глагол”, що означає “слово”). Кирилиця запозичена з Візантії, глаголиця – давніше письмо, походження якого остаточно не з’ясоване (можливий зв’язок, зокрема, з грузинським письмом). Особливо дискусійним є питання про дохристиянські писемності Київської Русі, про які маємо декілька свідчень у літописах. Однак ті написи, які вважаються язичницькими, ще не розшифровані. А християнських текстів залишилося досить багато, й вони є цінними документами для вивчення історії Русі й, зокрема, Києва.

    Костянтин (Кирило) і його брат Мефодій створили (на основі болгарсько-македонських діалектів) першу слов’янську літературну мову, яка отримала назву старослов’янської, пізніше – церковнослов’янської. Ця мова використовувалася (передусім для перекладу священних книг і для церковної служби) всіма слов’янськими народами. З часом варіанти цієї мови, вживані в різних країнах, стали відрізнятися між собою, бо розмовні мови цих країн впливали на писемну мову.

    Давні кияни писали старослов’янською мовою, молилися нею, але не використовували її як розмовну. Поряд із тим у Київській Русі та в її столиці використовувалася й інша літературна мова. Вона базувалася не лише на південнослов’янських (болгарсько-македонських), а й на власне східнослов’янських джерелах, і отримала назву давньоруської. Обидві писемні мови Київської Русі взаємодіяли, впливали одна на одну. Давньоруською мовою створені такі визначні тексти, як “Слово о полку Ігоревім”, “Повість временних літ”, “Руська правда”.

    Але питання про живу розмовну мову Київської Русі досі викликає жваві суперечки. Багато вчених вважали, що в часи Київської Русі існувала єдина усна мова всіх східних слов’ян, яку теж називали давньоруською. Цю мову розглядали як спільного предка української, російської й білоруської. Найвідомішим представником цієї теорії був російський академік О. О. Шахматов. Деякі вчені (наприклад, один із організаторів Української академії наук А. Ю. Кримський), погоджуючись із цим поглядом, висловлювали думку, що давньоруська мова відноситься не до часу розквіту Київської Русі, а до давнішого періоду – ще до захоплення Києва новгородським князем Олегом.

    Відомий російський історик ХІХ століття академік М. П. Погодін у ранніх творах висловлював думку, що в часи Київської Русі в Києві, Чернігові, Галичі говорили так само по-українськи, як і потім. Пізніше М. П. Погодін висунув фантастичну теорію заселення України з Галичини після монголо-татарської навали. Ця теорія була піддана критиці відомим істориком і філологом М. О. Максимовичем (який назвав її “новопридуманими заселеннями й переселеннями”). “...Ти, невідомо чому, виводиш нас, українців, з Карпатських гір, після нашестя татарського, тоді як ми й прадіди наші завжди думали й говорили, що ми жили тут, по обидві сторони Дніпра, з незапам’ятних часів, з предковіку!.. Ми, українці, залишились як раніше в своїй рідній Київській стороні, в своїх стародавніх містах і селах...” – писав М. П. Погодіну М. О. Максимович.

    Значний інтерес викликає стаття А. Ю. Кримського “Давньокиївський говір”, опублікована в 1906 році. Вчений дискутує з академіком О. І. Соболевським, на думку якого в Києві до монголо-татарської навали говорили російською мовою. А. Ю. Кримський, навпаки, вважає, що старокиївський говір – прямий предок української мови, бо він виявляє “величезну частину” українських мовних особливостей.

    Держава зі столицею в Києві займала величезну територію, і при тодішньому розвиткові засобів зв’язку мовна й культурна різноманітність окремих місцевостей була природньою. Академік Л. А. Булаховський упевнено припускав існування різних східнослов’янських діалектів уже в часи Володимира та Ярослава (Х–ХІ століття). На його думку, “малоймовірно, щоб на величезних просторах, зайнятих східнослов’янськими племенами, при досить недосконалих шляхах сполучення, при системі феодального господарства, мова не виявилася сильно роздрібненою”. Академік М. С. Грушевський вважав, що відмінності між українською, російською й білоруською мовами можуть бути так само давніми, як відмінності між українською, польською і болгарською. Деякі дослідники критикували теорію єдиної давньоруської (або праруської) мови значно рішучіше. Відомий український учений академік С. Смаль-Стоцький вважав, що окремі слов’янські мови існували нарізно починаючи ще з праслов’янських часів, а для давньоруської мови не можна знайти місця в реальній історії. Близькою була позиція авторитетного мовознавця й історика церкви І. Огієнка (митрополита Іларіона). “Наука голосно твердить, що українська мова, як і інші слов’янські мови, зачалася в глибоку праслов’янську давнину, ще задовго до Різдва Христового, і довгими віками зростала й зростає аж до нашого часу. Три східнослов’янські мови, українська, білоруська й російська, зростали незалежно одна від одної як мови самостійні, і так званої “праруської” спільної мови ніколи не було”.

    До святкування 1500-річчя Києва була надрукована стаття В. М. Русанівського (тепер – академік Національної академії наук України) “Вивчення мови стародавнього Києва: стан і перспективи” (Вісник АН УРСР, 1980, № 1). Учений вважає, що Київ можна назвати “прабатьком усіх слов’янських міст”. Він підкреслює, що в Києві ХІ–ХІІІ століть була досить поширена грамотність, і через те писемна мова впливала на усну. Мова Києва поєднувала в собі мовні особливості представників різних суспільних груп, і вироблялася певна міська “спільна мова”, яка певною мірою була зразком для інших міст. Відомі слова, властиві тільки мові Києва цього періоду: “челядь”, “свитка”, “стріха”, “лови”, “тенета”, “ворожбит” та ін.

    Пізніше у збірнику “Культура слова” (1992, випуск 42) була вміщена стаття Г. П. Півторака (тепер – член-кореспондент НАН України) “Як розмовляли в стародавньому Києві”. У статті підкреслювалося, що широко вживане в науковій і навчальній літературі поняття “давньоруська мова” стосується лише писемної (літературної) мови. Але на розмовному рівні ніякої єдиної давньоруської мови ніколи не було. Існували близькоспоріднені східнослов’янські діалекти, які ще від праслов’янського періоду мали виразні регіональні риси. Київ містився в районі поширення поліських говорів. Тому “основу київського мовлення від самого початку становили місцеві поліські діалектні особливості, виразне уявлення про які дають сучасні північноукраїнські говори”. Однак далі уточнюється, що сказане стосується передусім сільських поселень району Києва, а в самому місті вироблялася певна узагальнена “спільна мова”, про яку йшлося вище.

    Журнал “Дивослово” (1995, № 1) вмістив цікаву статтю професора І. П. Ющука “Про походження української мови”. Автор звертає пильну увагу на одні з найдавніших (серед збережених до теперішнього часу) текстів, писаних у Києві, – “Ізборники Святослава”. Це два збірники творів переважно церковного змісту, складені в 1073 та 1076 роках для київського князя Святослава Ярославича. Твори – копії з болгарських оригіналів, але в них проникають українські слова з живої мови київського переписувача. Ці слова – українські: німая, відома, помагає, ворог, норов, морок, полон, лука, сваритися, дивися, лишися тощо. У написах Софії Київської (ХІ–ХІІ століття) зафіксовані українські форми імен: Михалько, Марко, Дмитро. У давальному відмінку також використовуються українські форми: Петрові, Дмитрові, Фролові, Василеві, Павлові, Борисові, Іванові, попові Івану та ін.

    Виразні риси української мови виявляються в давніх говірках Новгорода, заснованого, як вважають дослідники, вихідцями з Наддніпрянщини. У старих новгородських берестяних грамотах трапляються слова: тобі, дід, міх, сіно, діялось, не надійся та багато інших. На Новгородщині досі вживаються такі форми слів, як дід, сіно, річка. Це, за словами І. П. Ющука, “суто українські елементи”. Імена давніх новгородців так само мають українські форми: Олекса, Олександр, Онисим, Олена, Микита, Михайло, Марко, Василь, Юрко, Іванко, Костянтин. Українізми зустрічаються не тільки в берестяних грамотах, а й в інших новгородських документах – наприклад, у літописах. “Це не просто діалектні явища, а прояви тої самої простонародної мови, якою розмовляли не тільки в Києві та навколо нього, а й у Новгороді”, – вважає професор І. П. Ющук.

    Дослідник вважає безперечно українським напис “Людота коваль” на мечі ХІ століття, знайденому на Полтавщині. Українські елементи наявні в знаменитому “Слові о полку Ігоревім” (наприклад, вираз “красною дівицею”). Українські слова фіксуються іншомовними документами, складеними не лише в період Київської Русі, а й ще до її виникнення. Так, візантійський історик Пріск Панійський у 448 році записав почуті в таборі гунів (серед яких було багато слов’ян) слова “мед” і “страва”. В ХІ столітті записане українське слово “сніг”, у ХІІІ – “пліт”. Для вивчення мови таких віддалених у часі епох важливе кожне слово, кожна його форма.

    На українські форми слів у давньокиївському літописі – “Повісті временних літ” – звернув увагу ще в середині ХІХ століття М. О. Максимович. Він зазначав, що київські літописці, “писавши мовою церковнослов’янською, частенько включали в неї слова і звороти зі своєї рідної української мови”. Якщо в київському літописі вживаються слова “цариця”, “у отця”, “печеніги”, “Донець”, “Мойсій” тощо, то, вважає М. О. Максимович, “ми повинні визнати, що це написано українцями”. Українські мовні особливості виявляються у договорі київського князя Олега с греками (початок Х століття). Живу мову Києва часів Нестора-літописця М. О. Максимович вважає українською. Її риси вчений бачив в усіх давніх пам’ятках, створених в Україні. Погляди М. О. Максимовича на мову Київської Русі, зокрема давнього Києва, й на багато інших важливих питань давньої історії й культури викладені в збірнику його праць, виданому в 1994 році під назвою “Киев явился градом великим”.

    Читачі, що захочуть докладніше познайомитися з розглянутими вище питаннями, можуть також звернутися до статті наукового співробітника Інституту української мови НАН України Г. І. Лисої “Риси української мови в найдавніших писемних пам’ятках” (збірник “Культура слова”, 1996, випуск 48/49). На жаль, досі не опублікована цікава праця молодого київського мовознавця В. В. Борисевича “Мовна ситуація Київської Русі ХІ–ХІV століть”.

    Цікаву інформацію для роздумів про давнє населення й розмовну мову Києва дає антропологія. Відомий антрополог Т. І. Алексєєва встановила, що літописні поляни, з яких вийшов і князь Кий, походять від носіїв черняхівської культури, чиї пам’ятки відомі на території Києва й датуються першими століттями нової ери. У свою чергу, представники названої культури пов’язуються зі степовими мешканцями України бронзового віку. Цікаво, що в утворенні племені полян брали участь і скіфи. Останній факт певною мірою свідчить на користь припущення відомого археолога й мовознавця М. Я. Марра про те, що й сам Кий був скіфом.

    З усього сказаного можна зробити деякі висновки. Тисячу років тому Київ був великим столичним містом із доволі неоднорідним населенням. Вихідці з Київщини (давні мешканці Києва й земель навколо нього) спілкувалися слов’янською говіркою, яку від назви племені полян (до якого належав іще князь Кий) можна назвати полянською. Ця говірка мала численні риси, які дозволяють упевнено вважати її українською. Українські мовні особливості давніх киян яскраво виявляються в текстах часів Київської Русі. Але поряд із тим у Києві складалася й своєрідна наддіалектна “спільна мова”, якою говорили між собою представники різних слов’янських племен, які мешкали в Києві. (Слід зважати й на те, що тисячу років тому між слов’янами було помітноменше мовних відмінностей, аніж тепер.) Розмовна мова Києва часів Володимира Святого і Ярослава Мудрого – цікавий і важливий предмет для дослідження, який потребує дальшої пильної уваги науковців.

    Ю. Мосенкіс

    Усі держави мають конкретну етнічну належність. Цілком очевидна етнічна належність національних держав, межі яких у цілому збігаються з межами етнічних територій державного етносу (Франція, Німеччина, Польща, Чехія тощо). Однак імперії, що охоплюють батьківщини різних народів, також є державами не кількох, а якогось одного імперського етносу (Римська, Перська, Британська, Російська імперії). Якщо останню з названих "сплотила навеки Великая Русь", то хто консолідував ранньосередньовічну імперію Київську Русь? Ця проблема історичної спадщини княжого Києва - ключова як для історії Східної Європи, так і для історії України та Росії зокрема.

    Проблема етнічної належності держави Київська Русь, її консолідуючого етносу давно вже стала предметом запеклої дискусії не тільки науковців, а й політиків. Для сучасної європейської історичної науки така ситуація ненормальна. Адже аналогічні Русі держави, що виникли одночасно з нею в ІХ-Х століттях на англійських, французьких, німецьких, чеських, польських, угорських землях, давно і одностайно вважаються державами відповідних народів. На цьому тлі суперечка довкола національності жителів княжого Києва виглядає дивно і пояснюється не так нестачею наукових джерел, як зайвою політизацією питання.

    Офіційна радянська історіографія, продовжуючи традиції російської імперської історичної науки, вперто заперечувала право українців розглядати Київську Русь як перший етап державного буття українського народу. І зрозуміло чому. Адже імперські вчені давно вже проголосили Київську Русь найдавнішою стадією розвитку російської державності. Це проголошення було головним ідеологічним виправданням експансії Московської імперії на терени України, Білорусі, Східної Балтії. Протягом майже 500 років московські правителі заявляли свої династичні права на землі нібито найдавнішої російської держави Київська Русь і наполегливо добивалися здійснення цього права шляхом агресії па землі західних сусідів.

    Українська історіографія, що виросла з етнічного самоусвідомлення українцями свого генетичного зв'язку з Південною Руссю, традиційно вважала княжий Київ українським ("Історія Русів" та ін.). Чому, починаючи історію міста Києва з кінця V століття (за академіком П.Толочком), ми воднораз відмовляємо в таких же глибоких коренях його споконвічним мешканцям - українцям? Якщо вони з'явилися в столиці Русі значно пізніше, то слід визнати факт зміни етнічного складу населення міста в післятатарські часи. Але чого ж тоді гак по-українському звучать літописні київські топоніми - Печорська Лавра, Довбичка, річки Либідь, Киянка, урочище Угорське?

    Генетичним підґрунтям Київської Русі були південноруські літописні племена (деревляни, поляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці), що залишили археологічні пам'ятки лука-райковецької культури VПІ-ІХ століть. У той же час на території Польщі розвивалася подібна до неї культура, названа прапольською. Внаслідок консолідації цієї людності постало найдавніше польське королівство (IX-X ст.). Якщо європейська історична наука вважає слов'янське населення території Польщі VПІ-Х століть праполяками, чому лукарайковецьку культуру України та державу, що на ній постала, ми не маємо права вважати праукраїнською?

    Європейська історія свідчить, що більшість великих народів Європи починають свою національну історію з постання своїх незалежних держав у ІХ-Х століттях. Перші незалежні Французька та Німецька держави виникли 843 року внаслідок розпаду імперії Карла Великого на французьку й німецьку частини. Найдавніше Англійське королівство утворилося в IX столітті. Рівночасно виникло Празьке князівство чехів. А в X столітті починається державна історія поляків і мадярів. Тоді ж таки середньовічна держава утворилася на українських етнічних землях. Тому виключення Київської Русі з української національної історії суперечить логіці історичного процесу.

    Заперечуючи можливість безпосереднього виростання козацької України на спадщині Південної Русі нерідко пдкликаються на перерву в історичному розвитку, що нібито сталася після занепаду Русі під ударами татар і перед постанням козацтва, та на відмінність між культурою і мовою двох періодів української історії. Отже, чи була ця прірва між Руссю і козацькою Україною такою глибокою і широкою, що розділяла нібито два окремі народи?

    Наукові факти неспростовно свідчать, що матеріальна культура козацької України безпосередньо виросла з культури Південної Русі.

    За даними археології, форма й орнаментація глиняного посуду віддають етнічну своєрідність первісних народів. Тобто в давнину кожен етнос виготовляв властивий лише йому посуд. Пояснюється це тим, що кожна сім'я ліпила горщики для власних потреб і дуже сталі етнічні традиції виготовлення їх передавалися з покоління в покоління. Кераміка козацької України - безпосередня спадкоємиця традицій керамічного виробництва Київської Русі. А воно було генетичне пов'язане з ранньослов'янською керамікою середини І тисячоліття н.е. Інакше кажучи, археологи простежили безперервний розвиток виробництва традиційного українського посуду на Середній Наддніпрянщині, Волині, Галичині, Верхній Наддністрянщині протягом останніх півтори тисячі років.

    Те саме можна сказати й про традиційні житлові будівлі України. Пізньосередньовічне українське житло розвивалося безпосередньо па місцевому київському грунті й виросло з ранньослов'янського житлобудівництва. Отже, на українських етнічних територіях між Карпатами і Середньою Наддніпрянщиною вчені виявили безперервну житлобудівну традицію від V століття н.е. до XX століття. Муроване церковне й світське будівництво в козацькій Україні було репрезентоване унікальним архітектурним явищем, що дістало назву українського бароко. Своєрідність його полягає в органічному поєднанні європейського бароко з архітектурною спадщиною Київської Русі, яка формувалася на Середній Наддніпрянщині з X століття. Продовженням культурних традицій Русі була і дерев'яна церковна українська архітектура XVII-XVIII століть.

    Уявлення про давньоруський одяг значною мірою грунтується на середньовічних зображеннях князів, знаті, духовенства. Однак верхівка руської суспільності одягалася, так би мовити, за інтернаціональною для аристократів усієї Європи модою. Це вбрання здебільшого істотно відрізнялося од традиційного народного, бо його законодавцями були Рим і Константинополь. Вивчаючи український національний одяг, етнографи дійшли висновку, що своє походження він веде навіть не від одягу Русі, а від давньослов'янського. Місцеві його особливості беруть початок від одягу племінних об'єднань VIII століття, про які пише Нестор Літописець. У народному строї людності Київської Русі вже виразно проступають специфічні особливості українського традиційного вбрання. Особливо це стосується одягу селянок: довга вишита сорочка, плахта, постоли, вінець у дівчат та намітка у жінок.

    Поховання жінки в національному українському строї археологи дослідили поблизу центру скандинавських вікінгів міста Бірки в Південній Швеції. Шведські дослідники датують його X століттям і вважають, що там поховано слов'янську невільницю, взяту в полон під час походу варягів на Русь. Як видно з ілюстрації, одяг похованої є традиційним національним вбранням української жінки (характерна вишита сорочка специфічного крою, плахта, крайка, очіпок). Лише так звані черепахоподібні фібули на грудях запозичені зі скандинавського костюма. Одяг похованої тисячу років тому жінки переконливо свідчить про тісну етнічну спорідненість людності Південної Русі з історичними українцями. На думку фахівців Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України, костюм похованої типологічне близький до традиційного вбрання українок Середньої Наддніпрянщини.

    Певні паралелі до козацького й селянського чоловічого одягу помітні в чоловічому вбранні X-XIV століть. Нагадаймо, як описав вигляд князя Святослава Ігоревича Лев Диякон: біла сорочка, оселедець, довгі вуса, голене підборіддя, сережка у вусі. Згідно з відомостями київських літописів, русичи носили кожухи, свити, опанчі, сорочки, які й за пізнього середньовіччя були невід'ємною частиною українського національного костюма. Обличчя українського етносу великою мірою визначається яскравим і своєрідним фольклором (казки, легенди, повір'я, пісні, колядки, щедрівки, козацькі думи, звичаї та ін.), а також такими етнографічними елементами, як народна вишивка, різьблення на дереві, писанки тощо. Вони мають дуже глибокі місцеві корені, сягаючи на Правобережжі ранньослов'янських часів (початок І тис. до н.е.). Коли йдеться за добу Київської Русі, то немає сумніву, що український фольклор та народне мистецтво XVI-XX століть безпосередньо постали на південноруській основі.

    Неодмінним складником лицарського культурного комплексу середньовічної Європи були співці лицарської слави - барди, скальди, трувери, менестрелі тощо. В Україні - це кобзарі, що відіграли величезну ролю у формуванні українського народу. Щодо змісту і форми кобзарства можна провести прямі паралелі, з одного боку, з європейською лицарською культурою, а з другого - з дружинною культурою Русі. Прямий попередник кобзарів пізнього середньовіччя - дружинний співець Боян, "що свої віщі персти на живії струни накладав, - вони самі князю славу рокотали". Козацькі думи мають аналогії за структурою, формою, змістом як у богатирських билинах київського циклу та дружинному епосі "Слово о полку Ігоревім", так і в сагах скандинавських вікінгів, лицарських баладах часів Карла Великого, короля Артура та хрестових походів. Український характер "Слова" й генетичний зв'язок з ним козацьких дум визнавав навіть В.Бєлінський, що, як відомо, не відзначався симпатіями до українців. Він писав: "Слово о полку Ігоревім" має на собі відбиток поетичного і людського духу Південної Русі, яка ще не знала варварського ярма татарщини і якій не були властиві грубість і дикість Північної Русі... Є щось тепле, шляхетне і людське у взаєминах дійових осіб цієї поеми. Це все, повторюємо, відгукується Південною Руссю, де й тепер ще так багато людяного й шляхетного в родинному укладі, де стосунки між статями грунтуються на любові, а жінка має права своєї статі; це все протилежне Південній Русі, де родинні стосунки грубі, жінка - рід свійської худоби, а любов цілком зайва річ у подружжі; порівняйте побут малоросійських селян з побутом селян російських, міщан, купців і почасти й інших верств, і ви пересвідчитеся в слушності нашого висновку про південне походження "Слова о полку Ігоревім" ...Не можна не помітити чогось спільного між "Словом о полку Ігоревім" і козацькими малоросійськими піснями". Про значну кількість українізмів у "Слові" пишуть лінгвісти. Зокрема, Г.Півторак стверджує, що майже половина лексики "Слова" - це надбання різних протоукраїнських діалектів XII століття. Він вказує й на генетичний зв'язок "Слова" та українських козацьких дум.

    Козацтво й кобзарство є своєрідним українським виявом загальноєвропейських лицарських традицій на пізньосеред-ньовічному етапі. Вони продовжували військові традиції попереднього етапу української історії - дружинні звичаї Х-ХІУ століть. Брак власного лицарського епосу в пізньосередньовічішї Московщині пояснюється знищенням тут Іваном Грозним незалежного феодальне-лицарського стану, місце якого посіло абсолютно залежне від самодержця дворянство. Це на століття затримало утвердження громадянських свобід у російському суспільстві. Адже, як сказав російський філософ Г.Померанц, "європейська воля вся виросла з аристократичних та патриціальних вільностей".

    Прямі паралелі до ментальності козацтва подибуємо в яскравих образах кпязів-лицарів Південної Русі - Святослава, "хороброго Мстислава", що зарізав Редедю перед полками "косозькими", князя Ігоря, що гукає дружинникам перед нерівним боєм з половцями: "Краще вже потятим бути, ніж полоненим" та багатьох інших. Саме на цьому грунті постали напів-легендарні герої українського козацтва Байда Вишневецький, Наливайко, Сірко, Палій, Ґонта, оспівані в думах кобзарів і в творах Тараса Шевченка та Миколи Гоголя. Отже, до сформування характерів козацької України неабияк спричинилася дружинне-лицарська ментальність Київської Русі, яку зберегла і привнесла в козацьке середовище українська шляхта XIV-XVI століть.

    Істотною ознакою всякого етносу є мова. Якою ж мовою говорили русичі в стародавньому Києві? Розпад єдиної праслов'янської мови відбувся майже півтори тисячі років тому. За даними археології, саме в той час почалося інтенсивне розселення слов'ян зі своєї прабатьківщини між Карпатами і Середньою Наддніпрянщиною по Дунаю, в басейн Лаби та Одри, на Балкани, на Верхній Дніпро та на Волхов, по Десні на Сейм та Оку. З IX століття простежуються окремі східнослов'янські діалекти, які спочатку мало відрізнялися один від одного. А втім, уже з XI століття, на думку А.Кримського, "мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичина) - це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одиниця. І в ній надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сучасної української мови, бо вона ж має в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей".

    Сучасні лінгвісти також відзначають у мові Південної Русі XI століття наявність багатьох визначальних для української мови особливостей. Серед них найвиразніші - це дієслова на - ти (жити, нести тощо), на - мо (маємо, віруємо, даємо та ін.), кличний відмінок іменника - (брате, дружино, Петре тощо), м'яке "г", злиття "ы" та "і" в середнє "и", і особливо вживання голосної "і" на місці давнього "Е", де білоруси й росіяни вживають "є". Наприклад, літо, сніг, сіно, віче, діло, гріх, віз, ліс, діти тощо. Лінгвісти пояснюють ці розбіжності формуванням української мови на основі південнослов'янських говірок уличів, тиверців, волинян, деревлян, білих хорватів, полян, а російської і білоруської - на основі північнослов'янських говірок дреговичів, радимичів, кривичів. Цікаві дані щодо виразних українських елементів у мові Південної Русі наводить Г.Півторак. На його думку, в письмових джерелах Галичини, Києва, Чернігова ХІ-ХІІІ століть вже очевидна українська мовна специфіка. Дослідник доходить висновку, що "на народному рівні "давньоруської" мови ніколи не було, а існували близькоспоріднені східнослов'янські діалекти". Серед них на кінець XII століття простежуються три праукраїнські діалекти: галицько-волинський, поліський і карпатський. Лише у ХVІ-ХVІІ століттях виникає південно-східний український діалект внаслідок міграції людності з Київщини, а надто з Волині до лісостепового Лівобережжя. Г.Півторак підкреслює провідну ролю галицько-волинського діалекту у формуванні української мови. Саме з ним пов'язані її згадані вище особливості.

    Як відомо, русичі писали запозиченою з Візантії староболгарською, або церковнослов'янською мовою, що дуже відрізнялася від їхньої рідної мови, вживаної лише в усному спілкуванні. А проте уважне дослідження київських і галицьких літописів та світської літератури ХІ-ХІІІ століть, розпочате А.Кримським і продовжене сучасними лінгвістами, відкрило і в цих текстах чималий шар української лексики. Ось лише деякі приклади: парубок, виникнути, окріп, глум, вежа, батіг, виринути, недбальство, віття, гілля, колода, жито, стегно, лічба, сякий, кицька, трясця, коло, яруга, кожух, оболонь, гай, полонина, гребля, рілля, глей, глечик, багаття, криниця, збіжжя, лазня та багато інших. Під Києвом знайдено меча XI століття з написом "коваль Людота" тощо. Дані сучасного мовознавства дають підстави твердити, що початок формування української мови припадає на VI століття. В ХІ-ХІІІ століттях Південна Русь говорила праукраїнською мовою. Далі на північ у цей час формувалися прабілоруська й праросійська мови.

    Важливо, що татарська навала й бездержавне існування українського етносу в ХVI-ХVІ століттях не перервала тяглості етнічної самосвідомості українців. Тогочасна українська людність усвідомлювала себе прямим нащадком Київської Русі. Етнонім Русь тоді асоціювався передусім з українцями та їхньою державою. І це закономірно. Бо ж він виник у VІ-ХІ століттях як перша назва праукраїнців, їхніх етнічних земель та першої української держави на Середній Наддніпрянщині. Як і за часів Київської Русі, ця людність і далі називала себе руським народом. Вона добре усвідомлювала свою етнічну окремішність від сусідів ляхів (поляків), литвинів (білорусів) і москалів (росіян). Сусіди також вважали їх окремим народом - черкесами ("люди зброї" в перекладі з адигейської). Державу Богдана Хмельницького називали Руссю, Руським князівством, а його самого "самодержцем руським". Тобто етнонім Русь зберігався за його першими носіями - українцями і в пізньому середньовіччі. В українців цю назву відібрав північно-східиий сусід після підкорення України Московською імперією. Козацтво - провідний стан гетьманської держави - розумілося українською суспільністю як прямий нащадок і спадкоємець традицій княжих дружин Київської Русі. "Се ж бо те плем'я славного народу Руського[...], що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах плавало по морю[...] і Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Іллірик. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестилися", - писало київське духовенство про козаків на початку XVII століття.

    Таким чином, прірва між києво-руським і козацьким періодами української історії не була такою широкою і глибокою, щоб твердити, ніби вона розділяє два окремі етноси. Традиція першої історичної української держави Русі в Галичині перервалася 1340 року, коли помер останній представник династії Данила Галицького. У Києві це сталося щойно 1471 року, з ліквідацією Литвою князівства Київського. А всього лише через двадцять років по тому, 1490 року, вперше в письмовому джерелі згадано українських козаків"на нижньому Дніпрі, що символізує початок козацької доби в історії України. Велику ролю в успадкуванні культурних, духовних, державних надбань Київської Русі людністю козацької України відіграли Київ та інші міста Південної Русі. Монастирі й собори як осередки культури, письменства, духовності, традицій Русі донесли їх до козацької доби, бо не припиняли своєї діяльності і за найгірших для України часів. Українці XVI-XVIII століть усвідомлювали себе нащадками культурних, духовних традицій стародавнього Києва. Недарма саме тоді відбудовано давньоруські святині - Софію Київську, Спас на Берестові, Десятинну церкву.

    Про це свідчить і культ київських князів у письмових джерелах козацької України. Цьому ж сприяло й зосередження в містах освічених людей, як також нащадків руської аристократії, що пам'ятала свій родовід, а значить, і історію країни, незрівнянно краще, ніж простолюд. Найголовніші політичні, культурні, духовні, економічні центри Південної Русі залишилися провідними і за козацької доби, тривким, нерозривним зв'язком, сполучивши ці два періоди української історії. Вже йшлося про українську шляхту як носія державницьких традицій та історичної пам'яті Київської Русі в "темні" ХІV-ХVІ віки української історії. У XVII столітті вона трансформувалася в козацьку старшину, передавши козацтву традиції княжого Києва, забезпечивши українській історії неперервну тяглість. Отже, згідно з даними історії, археології, етнографії, мовознавства, антропології, українці ХVІ-ХVПІ століть за основними етновизначальними показниками (культура, мова, етнічна територія, ментальність, свідомість, антропологічний тип) були безпосередніми генетичними нащадками людності Південної Русі Х-ХІV століть. Русичі Середньої Наддніпрянщини, Волині, Галичини, Поділля за етнічними ознаками - це праукраїнці, що створили державу Русь зі столицею у Києві.

    http://zksh.org.ua/works10/ws/WS-191/rys.html